За всіх скажу...

“За всіх скажу...” Павло Тичина.

Справжній мистець - завжди відчуває римт часу і епоху, в якій він живе, з усім її драматизмом, екологічно-політичним, соціально-духовним протистоянням.

Проблема українського становлення - це брак усвідомлення державності і громадянства в розбудові держави щодо української ідеї - як головного життєстверджуючого стержня, очевидне.

Відповідь лежить на поверхні забрудненого брехнею, лицемірством, підступністю, фальшивою заполітизованістю в свідомості українського люду.

Прийшов час, щоб наші так звані “Політичні еліти” зрозуміли, що вони: міністри, депутати, президенти приходять у владу на керівні посади не з своєї волі, а з волі нас, простих українців, які їх уповноважують на деякий час виконувати державницькі обов’язки, не забуваючи про те, що вони такі самі громадяни, як і інші, тільки тимчасово уповноважені на керівні посади. 20 років незалежності з усіма її наслідками політично-корупційно-аморального абсурду, показало, що наше пострадянске суспільство не просто хворе, а стало небезпечним для світотворення і життєствердження. Проблема роздвоєння особистості очевидна. Ген раба: робітника, міністра, художника, президента глибоко вріс в генетично-історичну пам’ять нашого пострадянського суспільства.

Інстинкт отари, стадності реагує на всілякі оманливі ідеї і обіцянки. Чиновники приходять до влади і тут же забувають про обіцянки, маніпулюючи брехнею, намагаються упокоїти “рабів німих”.

Минулого року я в своєму зверненні в газеті “Слово просвіти” до колишніх, теперешніх і майбутніх президентів щодо призначення і ролі справжнього непідкурного митця в суспільстві, призначення якого виконувати божі настанови, реагуючи, як барометр, на всілякі стреси не тільки в суспільстві однієї держави, а всієї цивілізації. Так от, проблема нашої минулої і теперішньої влади якраз і полягає в тому, що отримавши кермо корабля, ті “капітани” з короткою пам’яттю і пострадянським геном раба, починають усвідомлювати себе майже богами. Відгороджуючись від людей не тільки неприступними кам’яними склепами і високими мурами, а і соціальною зверхністю і нерівністю, задовольняючи свої рабські інстинкти матеріальними забаганками, не усвідомлюючи того, що вони, відгороджуючись від людей, не бачачи і не відчуваючи ритму життя простих, чесних людей, тим самим віддаляються самі від себе, спустошуючи свою душу, заживо хоронячи себе і своїх нащадків в догоророзцяцькованих мурованих склепах.

Відомо, що мудрі і розумні державники сьогодні і колись: королі, феодали, фараони завжди користалися порадами провідників-митців, так званою духовною справжньою думкою з народу. У вас, дорогі читачі, виникає питання - а наші можновладці хоч якось намагаються прислухатись до думок і ідей, і сумнівів наших духовних провідників? Назву тільки декілька з них: Ліна Костенко, Євген Свирстюк, Іван Дзюба. Істина часто звучить із вуст невідомих особистостей. Були б мудрішими наші керманичі, вони прислухались, мабуть і робили аналітичні висновки для укріплення і розбудови держави. А так, як за Шевченком: “Залізете на небо - і я не я і, ми не ми...” Наша духовна відунка, провидиця і провідниця, за її висловом “Самашедша”, Ліна Василівна Костенко в останніх своіх виступах і публікаціях дала зрозуміти українцям, що настав критичний час для України. Духовники-митці, за її висловом - “Самашедші” повинні вийти з усамітненого підпілля, використовуючи духовну зброю, очистити шлях для загалу, звільнивши стадо овечок з кошар, указуючи вірний шлях і план державозбереження. Нещодавно в одній із радіопередач про культуру йшла суперечка щодо назви книги Ліни Костенко “Запіски українського самашедшего”, мовляв, що це за назва? Пояснюю тугодумам-журналістам -перестаньте проявляти своє рабське і стадне єство щодо назви книги.

Так от, шановні, хто не може второпати. Пояснюю - в газеті “ВВ” 32 представники української інтеллігенції, так званих “самашедших”, самодумаючих і самокрокуючих, підписали звернення до українського народу і президента, застрерігаючи владу, щодо нового витка політичних репресій в Україні проти внутрішньо вільних і незалежних і по-справжньому творчих людей. Відомо, що творчість це є стан аналітично-медитаційного споглядання дійсності і усамітнення для духовної самореалізації, щоб в майбутньому, в критичний момент, використати духовні творчі надбання, як посібник-дороговказ, як зброю для подолання перешкод на шляху до істини. Час настав... Сьогодні ми повинні зрозуміти і усвідомити, враховуючи криміналізований стан нашого суспільства на всіх складових нашої України: приниження соціально-екомічного, правового і юридичного, фізичного і морального досягло критичної межі. Будьмо відверто-чесні. Україну сьогодні тяжко і боляче назвати державою. Держава - це функціонування і дотримання соціально-правових законів, рівних для всіх. А якщо закони не виконуються, непевно комусь це вигідно і потрібно. Часто наші можновладці з високих українських і європейских трибун наголошують про наше з вами бажання об’єднання в одну європейську сім’ю. Лицемірять можновладці! Не потрібен їм ніякий Євросоюз! Не хочеться їм втрачати мілліардні тіньові прибутки і виходити з підпілля, не тільки з родових маєтків-склепів, відкриваючи свої тіньові схеми чорного бізнесу, вони звикли до темноти і ночі. Не хочеться їм жити і діяти по справедливих європейських законах. А хочеться їм почувати себе в ролях такіх собі феодалов-некрофілів, керуючи отарами обездолених, обезголовлених, обкрадених “рабів німих”. А щодо справжньої інтеллігенції? Владі простіше їх не помічати, не прислухатися до їх думки, і не радитись з ними. А то вони нарадять! Для загальної ідеології виокремити вірнопідданих, упокорених і узаконених радянськими творчими спілками, провірених всілякими званнями і нагородами. А що до “самашедших”? То нехай собі блукають своїми шляхами-манівцями. Нехай роздумують.

Признаюсь чесно, я навіть почуваюсь вільніше і незалежніше від того, прости мене Господи, так званих нагород з рук злочинців-державників. Дозволю як художник, своїм зором і спостережливо-аналітичними роздумами, проілюструвати один день свого виїзду, чи виходу в народ, і намалювати нашому президенту, міністрам, прокурорам справжню картину нашої реалістичної дійсності. Цим самим від імені народу сказати владі - не смішить народи світу своїм кримінально-злочинним протистоянням. Народ все одно вам не повірить. Що мовляв, всі негаразди в Україні від попереднього уряду. Особливо від “БУВШОЇ”. Епітетів не перерахувати. Не буду стверджувати щодо святості Юлії Володимирівни Тимошенко, але вам чоловікам, державникам: міністрам, президентам, прокурорам, не соромно звинувачувати у всіх гріхах цю жінку? Будьте чоловіками, мужчинами, мужами. Згадайте, що ця тендітна жінка з чоловічим характером - першою у криміналізованій країні виступила проти проявів спроби запліднення кримінально-поліцейської держави в 2002 році. Вона відкрила для багатьох з вас двері чиновницьких кабінетів, міністрів, президентів, прокурорів і суддів. І не її вина, що сьогодні Україну в світі вважають самою корумпованною територією. Не її вина. Що її близькі і віддалені соратники не захотіли служити справедливості і державі, а вибрали хибний шлях, темноту і ніч. А ви сьгодні на весь світ показуєте свою дурість і тупість, принижуючи не тільки цю жінку, викликаючи її в канун Нового року кожноденно на допит до прокуратури, тим самим принижуючи і устрашаючи 50 відсотків українців, які віддали свої голоси на виборах президента за цю жінку. Цим самим ви помножуєте свій страх, проявляючи свою низість перед цією сильною духом жінкою. Одна думка, що ця жінка, коли прийде в парламент після наступних виборів, змусить вас засумніватись в своїй чоловічій потенції.

Панове “державники”, розтуліть очі і подивіться на Україну, на руїну, подивіться очима художника -“самашедшего”. Я звертаю вашу увагу на кримінал на кожному кроці пересічного громадянина, не тільки в квадраті, а і в кубі нашої дійсності. Крокуючи до станції метро, перше на що звертаю увагу в підземеллі - це на один із символів церковного московського патріархату, такого собі опецькуватого, червонощокого дебелого чолов’ягу, в чорній брудній попівській рясі, с торбиною і хрестом на череві, з написом “На храм”. Іноді, проходячи, я бачу як міліціянти, збираючи дань з бабусь, які торгують городиною, чемно про щось розмовляють з попом, зрозуміло - спільний бізнес. Спостерігаючи і роздумуючи про нашу дійсність, їду до центру міста. Людської милості не вистачить на всіх жебраків - попів, міляціянтів, чиновників. Вагон обклеєно всілякими об’явами на зразок: “делаю курсовые, дипломные, продаю дипломы”, “девушкам от 18 до 25 лет - работа за границей”, “куплю иконы, золото» та т.д. Питання - а куди дивиться влада? Злочинці плавають на поверхні болота. Крокуючи Хрещатиком, молодий чоловік звертається до мене, протягуючи карточку з телефонами. Пропонуються дівчата для сексуальних розваг. Любої категорії і різну ціну: від 400 грн. до 400 долларів і вище за годину. Молодик продовжує переконувати мене. Хочете, я вас зараз відведу оттуди, рядом. Показує на будинок біля метро. Продовжуючи розмову, я запитую: “Мені, як художнику, потрібна струнка модель. Є такі?” “Єсть різні. Виберете собі”, - відповіли мені. Познайомившись ближче з молодим чоловіком, взявши карточку з телефонами, пообіцявши, що я обов’язково відвідую ці заклади, запитав молодика: “А міліція?” На що він, усміхаючись, відповів: «Не хвилюйтеся, з міліцією ми дружимо і ділимося».

Потім, з часом, я все таки проявив інтерес, як художник і як письменник, шукаючи нового літературного жанру. Виявилось, що майже в кожному будинку на Хрещатику діє підпільний сексуальний бізнес. Розмовляв з однією з “жриць кохання” в одному з будинків в інтимній кімнаті, вікна якої виходять прямо на Хрещатик, 26, де знаходиться Українське державне радіо і самий відкритий демократичний канал “Культура”, куди я іноді, майже 10 років дзвонив в прямий єфір, намагаючись творчо, правдиво аналізувати нашу дійсність. А нещодавно раби - журналісти, найняті працівниками радіо, мені відповіли: “Ми вас не будемо пускати в ефір. Ви не те говорите”. І так далі. Ви -“самашедший”. Зрозуміло, свобода слова у нас з вами під питанням. Але свободу думки не припинити. Тому я і ділюся своїми думками. Роблячи начерки олівцем оголеної секс-рабині, я звернувся до неї: “Он бачиш, видно Майдан Незалежності і державні символи. Чи почуваєш ти себе незалежною?” Дівчина мовчки опустила голову:“Я приїхала до Києва після університету, сподіваючись влаштуватись на престижну роботу. Не вийшло”. “А сюди як потрапила?”- питаю. “Випадково, один міліціонер порадив. Я подумала, спробую...Обіцяють допомогти виїхать за кордон”, -продовжувала дівчина, довірившись моїй творчій щирості і відкритості, дивуючись подібності свого зображення на малюнку.

Продовжуючи свою одноденну подорож “самашедшего”, зупинився випити кави в підземці так званого “Глобусу”. Господар цього торгівельного комплексу, говорять, мешкає в одній із західних країн. Смакуючи каву, думаючи свою думу, я став свідком телефонної розмови. Навпроти чолов’яга - чиновник при костюмі, краватці, з сивосріблястою неголеністю на обличчі, маслистими губами, і холодними очима звіра-хижака. Клерк-чиновник розмовляв про якесь судове засідання. Чулись якісь невідомі для мене призвіща і раптом я почув знайоме призвище головного судді-земляка. Подумалось, колись невідомий хлопець з провінції, якого я знаю з дитинства, досяг таких вершин юриспруденції і вирішує за гроші долі людей. Клерк - посередник після розмови поклав свій дипломат на стіл, дістав з нього декілька папок-тек і декілька конвертів, які став розкладати по теках, один з конвертів впав на підлогу, з якого визирнули доларові банкноти. Клерк-посередник -людина, яка, очевидно, вхожа до залу судових засідань і готова була виконати свою професійну “державницьку” місію. Я роздумував далі. До мене підсіла знайома жінка, і стала висловлювати жаль і співчуття, щодо того, що, мовляв, мене і мою творчість в який раз належно не оцінено державою. Подумати тільки: вісім разів бути номінованим на премію Тараса Шевченка і вісім разів зневажливого ігнорування. “Володимире, ви для нас, народу, давно лауреат- справжній народний художник,” - зауважила знайома. “Я повинен тримати удари долі,”- відповідав я цій жінці. “Це проблема не вашої особистості, а держави. Щось в цьому суспільстві не так,”- наголосила вона.

Черговий раз товариство “Просвіта” подало до Комітету документи на моє ім’я щодо державної нагороди. Довго чиновники вирішували, кого залишити в списках на номінацію, і все таки порушили одну із статей конституційного закону. Там застережено: ті, хто нагороджені державними орденами та медалями - три роки не повинні номінуватись на іншу нагороду. Вийшло так: мене і таких, як я не включили в списки, зате, порушуючи всі закони людської моралі, залишили в списках провірених вірноподданих, вже нагороджених орденами і медалями. Говорю тільки про художників. А щодо прізвища Гарбуз, так узаконені експерти від мистецтва і від влади, колишні лауреати премій імені Ленінського комсомолу, зреагували російською говіркою: “Сколько можно? Он уже восьмой раз номинируется. Это не серьезно.”Отакої! Не дали можливості показати разом з іншими орденоносцями свої твори,після чого і повинні члени комітету виносити вердикт. Комітет кулуарно постановив - хто вартий нагороди. Мені хотілось запитати своїх колег-експертів:“Уявіть на хвилину себе на своєму місці. Уявіть, задумайтесь, якщо ви справді вважаєте себе мистцями і людьми. Не за себе вболіваю, не за нагородою,” - так болісно щемить серце - “за правду. За об’єктивність. За Україну. Бог вам суддя”.

На завершення хотілось нагадати різного штибу чиновникам, які акцентують свою діяльність на окремих опозіційних особистостях,“самашедших”. Згадуючи діалог літературного персонажу одного із класиків української творчої філософської думки, коли селянин б’є виснаженого тяжкою працею коня, намагаючись примусити його тягнути плуга, кінь, повернувши голову, людським голосом відповідає: “Не туди б’єш, Іване.” Цей монолог хотілось би переадресувати і нашій-чужій тимчасовій владі. Не туди цілитесь - і справляєте свою енергію, уповноважені чінуші. Вийдіть із-за мурів в народ, озирніться навкруги, і ви зрозумієте, що народ давно належно оцінив вашу діяльність. Не дратуйте його своєю неправдивістю і необ’єктивністю, соціально-політичною підступністю і державницькою сліпотою. Не дуріте самі себе. А в моїй уяві один за одним виникають літературно-художні образи сьогодення. Справжній Армагедон!!! Хочеться написати художній твір “Кінець світу в окремо взятій країні”. Хочеться діяти. Хочеться жити і любити. По правді. По справедливості.

20 жовтня 2011

В. Гарбуз ©

Hosting Ukraine