Мистець і муза

Новела

Київ. Закуток на околиці індустріальної Дарниці. Тут знаходився (здається, і зараз знаходиться) табір для призовників на службу в армії. У народі його називали перевалкою живого товару, бо сюди  звозили з усіх військкоматів України здебільшого вісімнадцятирічних рекрутів, щоб передати в руки “покупців”, які приїжджали з різних військових частин та дивізій. Табір був огороджений бетонованим парканом із колючим дротом зверху, нахиленим верхнім краєм всередину. Про всяк випадок… На території табору стояло кілька будівель з двоярусними нарами із дощок. Ці будівлі нагадували колгоспні корівники. У бараки заводили на ночівлю призовників, які мали невдовзі йменуватися гордим словом “солдат Радянської Армії”. Отож, це місце нагадувало, який кипів і булькав котел з живими людьми.

Хлопці кілька денно вештались по території, нудилися у сп’янінні, валялися під бетонним парканом, співали, сперечалися, спустошуючи свої торби з харчами, які їм приготували в дорогу батьки. Лікарі в спецвідведеному приміщенні відсортовували “товар”:“якісний”, “так собі” і “бракований” - заглядаючи юнакам не тільки в зуби, вистукуючи по ним металевим молоточком, а в інші місця – мацаючи та щупаючи юні тіла. Інші лікарі, вибираючи в частини так званого спецпризначення намагалися заглянути не тільки в тіло, а і в душу.

Знімаючи окуляри і погладжуючи сріблясту бороду лікар запитав Миколу: “Молодий чоловіче, ким ви хотіли б бачити себе у війську?” Розправив кістляві ключиці, вдихнувши на повні груди повітря, Миколка, мов по команді відрізав: “Десантником! Хотілося б підійматися в небо і …,” – не знаходячи потрібних слів, замовк. “Ну, молодий чоловіче, хіба не бачили себе у дзеркалі?” – відповів лікар і Микола відчув себе враз пригніченим, ніби якимсь прохачем. Майнуло, хоча б прикордонником взяли. Чоловік у білому халаті продовжував щось мугикати під ніс. “Присядьте,юначе, кілька разів і витягніть руки перед собою. Мда… Ні, не підходите в справжні бойові війська”, - зробив висновок лікар.У вухах Миколи аж зашуміло.“Невже забракують?” –застукотіло в скронях. “Ідіть на плац і чекайте. Чекайте своєї долі,” - звично кинув лікар. Йому було абсолютно байдуже, хто перед ним стоїть: чи пень, чи людина, чи хлопчик, для якого така відповідь значила в цю мить дуже і дуже багато.

Четверту добу Миколка уже із спустошеною торбиною від харчів, втомлено бродив неохайним подвір’ям табору для призовників. Розмірковував. Соромно буде перед друзями, односельцями, особливо перед дівчатами, якщо не заберуть до війська. Хоча б кудись. Навіть у будівельний батальйон. Мав професію плиточника-облицювальника.

Уява Миколи вихоплювала образ за образом. Рука хлопця потягнулася до куска обвугленої деревини. Підійшовши до бетонного паркану, Миколка тремтячою рукою провів чорну лінію… Малював, забувши про все. Образ жінки з великими, небесними очима і з вінком на голові за мить проявився на бетонній стіні, яка відмежовувала його і його теперішніх друзів від безтурботного цивільного життя і наближала до невідомості. Намагаючись трішки розважити своїх нових товаришів, він взявся малювати дівчину в небесному зоряному вінку з круглими об’ємними жіночими персами.

Хлопці заворушилися, пожвавішали, тупцюючи на місці, роздивлялися малюнок, який щомиті ставав все виразнішим. “Диви, як Пікассо!” – почулося з натовпу. Довготелесий хлопець в короткому, з якого давно виріс, пальто, з рукавів яких визирала правиця, позначена татуюванням «Міша». Тримаючи в зубах ще не підпалену “Приму”, Михайло роздивлявся малюнок на паркані. Пухкі губи, змащені салом після щойно випитої чергової чарки, щось наплямкували. Під лівим оком красувався синець, як знак буйного сімейного проважання. Підійшов ближче до стіни. Взяв до рук сигарету, цвиркнув через зуби… “Пікассо чи ні – не знаю, а від Рєпіна щось є,” – вимовив, демонструючи знання мистецтва. “Слиш! – звертаючись до Миколки, який стояв з обвугленою палицею у руках, - ти художник, ілі как там тебя? Плачу трояк, – довготелесий дістав з кишені жменю пом’ятих дрібних банкнот – слиш, худо… нарісуй бабу с єтой головой, – він тнув пальцем в малюнок, – только раком. Понімаєш, нарисуй так, чтоби задом она біла до нас, головой смотрела тоже в нашу сторону”.Розмова, суперечки, сміх.

Хлопці пожвавішали, кожний розповідав, пригадуючи, вигадуючи свою небилицю: хто коли і кого перший раз… Скільки разів за одну ніч? Якою була та дівчина чи жінка – досвідченою в цьому ділі… чи не зовсім? Довготелесий і товстогубий Міша, захоплено смакуючи, розповідав, як він кохався на прощання з ненаситною молодицею: “Так понімаєте… Сколько можно… Только кончу, а она снова давай і давай. Я, конечно, – да. Поставил ее на четвереньки. Да так дал, что просилася, чтоб отпустил. Ха…ха…ха…” Роздався регіт. Пауза. Враз гурт знову загув. Гу …гу…гу…Розступилися і замовкли. По центру стояли три офіцери. Полковник і два офіцери, нижчі рангом.

-Ну что, половіе гіганти! Как чувствуете себя? Родину готови защищать?

– Так точно! –  почулося з гурту.

-Трезвеники среди вас есть? – запитав полковник, вдивляючись у Миколку.Той перелякано стояв з головешкою в руках. Наче щось обірвалося всередині.“Ось і прийшов ганебний кінець моїй службі. Домалювався. Дослужився”, – стукотіло в голові Миколи.

– Худо…Худо … Художник говориш? Безстижий ти… Что ти еще кроме голих баб умеешь рисовать ?      

Миколка опустив очі долу, дивлячись на носок стоптаного і запиленого на цьому плаці черевика…

– Скажі… Лєніна смог би нарісовать?

Хлопець, піднявши голову, зустрівся з поглядом полковника…       

– Ну, что молчишь?

– Так, зміг би, – відповів Миколка, миттєво пригадуючи, як в школі малював і Леніна, і Шевченка, і ще якогось політичного чиряка… Полковник щось сказав офіцеру, який стояв поруч. Той пильно зміряв поглядом призовника, претендента на військову одіж і покликав рукою до себе.

– Пішли з нами, там розберемось, хто ти є насправді і чи зможеш малювати те, що треба у військовій частині.

Повели Миколку до штабу. Проводжаючи поглядом, хлопчаки розмірковували: “Куди оце так швидко його потягли? Може, на розправу за намальовану голу дівку?” А через місяць у село на адресу рідних прийшов лист від Миколки. “Здрастуйте, мої рідні! Батько, мамо, брат Василь, сестри Валя і Тоня. Пише до вас ваш син і брат Миколка. Хочу вас повідомити, що я щойно прийняв присягу і став справжнім радянським солдатом. Служба іде справно, вчусь армійським премудростям. Їсти дають доволі і смачно. А службу буду нести в самому серці Москви, в одній із кремлівських рот. Отож у мене усе добре. А як там ви? Чи звезли на обійстя гарбузи? Урожай буряків зібрали? Пишіть. Чекаю листа. Ледь не забув вам написати головного, я Леніна бачив… Цілую. Миколай. Жду ответа, как соловей лета…”

23 липня 2011

В. Гарбуз ©

Hosting Ukraine