Янголи на плечі

Новела

1945 рік, квітень. Околиця Берліна. Добротні цегляно-кам’яні будівлі з теракотово-червонястими дахами, що виблискують на сонці. Стіни шоколадного кольору і подвір’я упорядковані, охайні й чисті з господарською кмітливістю і німецькою педантичністю. У кожного своя окрема територія, своя окрема фортеця, своє родове гніздо. Над центром головного міста війни – Берліна – зла ХХ століття. Місто лежало в руїнах, над яким чадів густий дим і стояв сморід. Немов у судомах конає міфічний багатоголовий змій. І вочевидь пригнічені німці люто ненавиділи нацизм.

Багатонаціональний люд з радістю зустрів звістку про падіння лігва цього монстра, розбігаючись врізнобіч, звільнившись від табірного рабського клейма. Люди раділи, знайомилися, спілкувалися, миттєво закохувалися, уявляючи зовсім іншим своє майбутнє. Хто де? Хто на чужині зможе почати нове життя, хто в далекій заокеанській Австралії, а хто на батьківщині радянській, у невеликих селах і хуторах, серед буйства природної стихії української землі: у Карпатах, Прикарпатті, Поділлі, Лемківщині, центрі України, загадкового лісостепу, чи пра-праукраїнської Наддніпровщині. Марія і Василь уже не раби, і ще не зовсім вільні, одягнуті у чужий трофейний одяг, міцно тримаючи один-одного за руки бігли по весняному квітково-трав’яному килиму чужої землі. Босоніж, вітром і росою змиваючи чотирирічну втому табірного невільництва; бруду, приниження, ностальгічно страждаючи за волею… І ось ця мить настала. Вони летіли назустріч своїй долі, падали і піднімалися, сміялися і плакали, раділи і на якусь мить ставали задумливими і мрійливими. Запитували, як там вдома, у батьківсько-материнському гнізді?

 

Василь і Марія лежали горілиць, торкаючись неба зором, вбираючи його блакить, вдихаючи на повні груди весняне повітря.

– Василю! – першою промовила Марія після довгої мовчанки, миттєвого бажання насолоди і вічного лету в небо.

– Про що ти думаєш?

Василь не відводив погляду від неба і промовив:

– Так хочеться приєднатися до тих білих хмар, які пропливають над нами, немов птахи до батьківського краю, щоб впасти на рідну землю і більше ніколи від неї не відриватися. А ще думаю про… – і знову замовк.

– Про кого? – наполягала Марія.

– Ти її дуже любиш? – допитувалася.

– Не знаю, – прошепотів Василь.

-Але щойно, ти освідчувався мені, говорив, що я сама чарівна, сама бажана, сама…

Хлопець продовжував мовчати, наполегливо шукаючи зрозумілі слова відповіді, намагаючись пояснити. Адже та, про яку він думав, бажав її, мріяв про неї, явилась до нього у першому сновидінні білокрилим золотокосим янголом, коли він виснажений, поранений і знекровлений лежав, не маючи змоги піднятися після першого військового бою на Білорусько-Берлінському кордоні. Великі сталеві машини мічені хрестом впевнено вгризалися у шлях по сотнях тисяч молодих юнацьких тіл – першого і останнього їхнього бою. Постріл із гармати, де Василь був прицільником, був також першим і останнім для нього. Прийшовши до свідомості в сільській хаті, перше, що він побачив, то було світле обличчя золотокосої дівчини, її прозорі очі і сльози, які залікували рани Василю. А щойно він знову і знову бачив її у сновидіннях…

– Василю, а як ти потрапив сюди до Німеччини? Розкажи.

– Та що тут говорити! – Василь замовк, ніби оправдуючись.

З радянських листівок, з німецьких і американських пропагандистко-агітаційних звернень відомо про те, що всі військові, які потрапили у полон до фашистів – це зрадники великого братнього Радянського Союзу. Зрадники, які за законом Країни Рад будуть покарані у себе на батьківщині. Повіяв вітерець зі сходу і він навіював спогади… Мати… Як вона там? Вона плакала і благала, коли під’їхала підвода до їхнього двору, і з неї вийшли кілька уповноважених у шкірянках, заламали батькові руки за спину, зв’язавши кропив’яним мотузком. Обізвали його контрою і куркулем, мовляв, не захотів приєднатися до колгоспу… Один із них високий, сутулий, з вилупкуватими очима, як рудий пес нишпорив по хаті. Знайшовши в підпіччі торбину з пшоном, показав її іншому лупатому і наказав віднести до воза. Мати плакала і благала: “Не забирайте зерно! Прошу Вас! Господи! Прошу?! У мене діти, діточки! Їх п’ятеро у мене. Чим я їх буду годувати?” А вони, як пташенята обступили матір, тулилися до неї, щоб вона тієї миті не впала. Підняла руки догори і у весь голос з поглядом звернутим у небо:

– За що? За що! Нас караєш? Боже!

Після короткої паузи мовчання. Марія знову запитала:

- І ти Василю хочеш знову повернутися в рабство? Хлопець повернувся впритул обличчям до дівчини, доторкнувся пальцями до її чола, шиї, ніжно вустами торкнувся її персів, розпашілих вуст, прошептав.

– Марія, ти вродлива дівчина, добра, красива. У твоєму житті буде все прекрасно.

І вона, ніби знаючи запитання Василя, промовила:

– У мене немає, до кого повертатися. Батьків, братів і сестер забрала голодна смерть. Я хочу почати нове життя тут, на чужині.

– А я не можу! – вирвалося у Василя – Розумієш? Я не можу! Він схопився на ноги, піднявши руки до неба до рухливих і мінливих хмар, кричав щосили:     

– Боже! Забери мене з вітром і хмарами! Дай сил добратися до рідної землі, до свого хутора, до своєї річки дитинства, щоб впасти на її берег серед духмяного і сонячного різнотрав’я.

Того дня Василь і Марія усвідомили, що їхні шляхи розійдуться врізнобіч назавжди. Василевий шлях до хутора продовжився ще на п’ять років. Він працював на виправних роботах з такими як і сам “предателями отчизни”на соціалістичних індустріальних новобудовах (на донецьких копальнях). Та одного дня  він таки наважився на втечу на даху потягу, у який завантажували вугілляпід прицілом “автоматів калашникова”. Серце билось шалено в унісон з товарняками, які переганяли до наступної станції, стукотіло від зупинки до зупинки, наближаючи втікача до рідного хутора, омріяної теплої зоряної ночі, коли він пірне у річку свого дитинства і юності. Пірне в віддзеркалене зоряне небо, змиваючи вугільний бруд з тіла, і душевні образи, оновлюючи душу. Він повернеться до рідного краю, у чарівні сновидіння, у яких являлась Вона, золотокоса, яку він зустрів на одному з сільських весіль. Зустрів наяву таку бажану, сонцесяйну, повногруду, білотілу. Саме ту жінку, про яку завжди мріяв…

А Марія? Вона пішла своїм шляхом, несучи сонячне сяйво своїх очей, і щойно зачатий під серцем плід з Василем у дитячий світ… Тоді  на чужині ясний погляд Марії зачарував одного з американських військових. Зустрівшись з чарами її вроди і душі – закохався. Взяв її за тендітну руку і повів у свій – чужий світ, сподіваючись, що вона народить йому сина-американця – народить… Але це народження стане її великою таїною, стане тяжким випробовуванням долі Матері і сина на чужій, не своїй землі...

26 травня 2010 

В. Гарбуз ©

Hosting Ukraine